Організація ефективної взаємодії використання енергоресурсів в структурі виробничого потенціалу підприємств

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України має життєво-важливе значення для сталого економічного розвитку країни і досягнення високого рівня матеріального благополуччя населення. Без його продукції неможливий подальший технологічний поступ та ефективний економічний розвиток будь-якої галузі народногосподарського комплексу. Між сучасною ефективністю галузевої структури господарств всіх форм власності і раціональною структурою ПЕК існують стійкі взаємозв’язки, що забезпечують можливість їх взаємного системного розвитку з врахуванням конкуренції і глобалізації економіки.

На сучасному етапі функціонування економіки суспільне виробництво України є найбільш енергоємним в Европі. Незважаючи на те, що вона імпортує 41% від загального обсягу споживання енергії, ефективність її використання дуже низька порівняно з країнами з розвиненою економікою (наприклад, енергоємність ВВП України в кілограмах умовного палива на один долар США в 10 разів вища, ніж в Німеччині). Таке становище потребує комплексних заходів до вирішення проблем стабілізації розвитку і підвищення економічної ефективності енергетичних галузей.

До особливо важливих проблем відноситься відсутність конкурентного ринку, а існуюча деформованість енергоринку веде до цінових диспропорцій, значного здороження паливно-енергетичних ресурсів, перерозподілу прибутків від енергокомпаній до посередників тощо.

Водночас виключної актуальності набули питання енергозбереження, а також розвитку власного паливно-енергетичного комплексу.

Ситуація на енергоринку також тісно пов’язана з системою обліку енергоспоживання, фінансування бюджетних споживачів енергетичних ресурсів, платоспроможністю населення та суб’єктів господарювання, доступністю кредиторів, диверсифікованістю платіжних інструментів тощо.

ПЕК – складна господарська система, що поєднує галузі з видобутку паливно-енергетичних ресурсів, їх перетворення на інші види енергії чи енергоносіїв, транспортування та розподілу енергоресурсів між споживачами.

В кожному з цих функціональних підкомплексів на рівні окремих підприємств склалися специфічні проблеми, які потребують розв’язання, зокрема оцінки шляхів диверсифікації енергопостачання в Україну, ефективного використання основних фондів ПЕК, обґрунтування тенденцій та особливостей ринку енергоресурсів на рівні окремих регіонів і підприємств, організації ефективної взаємодії використання енергоресурсів в структурі виробничого потенціалу підприємств тощо.

Актуальність наукового дослідження викликана також високою енергоємністю та низькою ефективністю використання паливно-енергетичних ресурсів, потребують розробки методики моніторингу виконання державних і регіональних програм по енергозбереженню і впровадженню енергоефективних заходів і технологій, відсутністю ефективного і дійового економічного механізму стимулювання інвестування і розробки та впровадження енергозберігаючих заходів.

В зв’язку з цим потрібне обґрунтування схем і способів організації підходів до оцінки і аналізу ефективності взаємодії використання енергоресурсів в структурі виробничого потенціалу підприємств, обумовлене станом енергетичної безпеки країни в цілому.

Дослідження енергетичної безпеки України у контексті економічних реформ показує [1], що в сучасних умовах розвиток економіки потребує випереджаючого розвитку енергетичного комплексу.

На сучасному етапі економічного розвитку основним показником енергетичної безпеки є ступінь відповідності її ПЕК вимогам безпеки в умовах стану всього господарського комплексу країни.

До таких основних вимог належать:

питома вага власних джерел енергопостачання (Україна належить до енергодефіцитних країн. За рахунок власних джерел вона задовольняє свої потреби у паливно-енергетичних ресурсах менш як на 50% [2]);

рівень витрат енергетичних ресурсів на одиницю ВВП (вітчизняна промисловість характеризується надмірними витратами енергетичних ресурсів на одиницю ВВП);

питома вага важкої промисловості, для якої характерна висока енергоємність продукції (питомі витрати енергоносіїв на виробництво основних видів продукції у 1,5-3,5 рази вищі, ніж у розвинутих країнах світу);

наявність застарілих енерговитратних технологій та значного фізичного зносу основних фондів, що збільшують вірогідність появи функціонування окремих підприємств у надзвичайних ситуаціях (так, за період 1997-2004 рр. в Україні зареєстровано 5024 надзвичайних ситуацій, у тому числі 2789 – техногенного характеру (55,5% від їх загальної кількості)).

Наявність в Україні потужних промислових комплексів, більшість з яких потенційно небезпечні, розвинута мережа нафто- та газотранспортних комунікацій, велика кількість енергетичних об’єктів, використання у виробництві в значних кількостях потенційно небезпечних речовин – усе це збільшує вірогідність виникнення техногенних надзвичайних ситуацій, які становлять загрозу для здоров’я населення, економіки та природного середовища.

В зв’язку з цим ефективна територіальна організація виробничої діяльності окремих підприємств, умови ними використання енергоресурсів в системі всього виробничого потенціалу має надзвичайно важливе значення.

Встановлено, що сама організація такої взаємодії носить складний характер, охоплює гармонізацію з оточуючим середовищем, промислові та сільськогосподарські технології тощо.

В сучасних умовах при переході до ринкових відносин політика комплексного розвитку кожного регіону повинна втілюватися в життя на основі розробленої концепції соціально-економічного розвитку держави, направлена на забезпечення максимально ефективного використання місцевих природних і трудових ресурсів, пропорційності у розвитку окремих галузей, забезпечених необхідними енергоресурсами з метою розширеного відтворення.

Стабільне функціонування господарського комплексу в цілому, регіону або окремого підприємства залежить від багатьох факторів і насамперед від організаційних оптимальних структурних пропорцій, які базуються на раціональному використанні регіональних умов, факторів та всіх видів ресурсів, що формують можливості забезпечити енергетичну безпеку як пріоритетну умову виробничої взаємодії економіки.

При виборі пріоритетних видів і сфер організаційної діяльності в регіоні за основу можна взяти такі критерії:

соціальна значимість виду господарської діяльності в регіоні (вона буде різною, наприклад, для Житомирської, Донецької чи Київської областей);

ступінь гостроти проблеми, яку слід розв’язувати в першу чергу з врахуванням наявних територіальних диспропорцій;

реальна можливість ресурсного та фінансового забезпечення;

задоволення поєднання державних та регіональних інтересів і процесів економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення;

поліпшення екологічного стану окремих регіонів України.

В зв’язку з застосуванням таких критеріальних оцінок виникає необхідність обґрунтування економічних умов з метою забезпечення стійкості енергопостачання в окремих регіонах. Це пов’язано з наявністю множини територіальних утворень як суб’єктів організації і управління виробництвом, необхідністю формувати ринок енергоресурсів в умовах прийнятої економічної стратегії розвитку господарства регіону або його окремих підприємств.

Основними умовами, котрі можуть забезпечити стійке і ефективне функціонування і розвиток електроенергії в період реструктуризації є:

задача перегляду принципів організації і механізмів інвестування в електроенергетику в період реформування повинна вирішуватися одночасно з реструктуризацією підприємств і формуванням конкретного ринку;

при розробці моделі конкретного ринку слід звернути особливу увагу на необхідність підтримки стратегічного резерву потужностей і можливостей вводу нових потужностей.

Трансформація економіки України та її перехід до ринку пов’язані з удосконаленням територіальної організації суспільного виробництва, що сприяє його динамічності, збалансованості і ефективному прискоренню регіонального розвитку.

З цієї точки зору введемо поняття «організація», під яким будемо розуміти властивість матеріальних і соціально-економічних систем виявляти взаємозалежну поведінку окремих частин системи в рамках цілого. Під окремими частинами системи розуміються її елементи, підсистеми обмежень та змінних величин тощо. Організація системи проявляється насамперед в обмеженні множини поведінки частин системи в рамках цілого і є в деякому змісті її інваріантною властивістю.

Якщо не брати до уваги внутрішню організацію соціально-економічної системи, і аналізувати лише взаємні зміни деяких її змінних (які у більшості випадків називають входами і виходами), то в цьому випадку з організацією системи ототожнюють перетворення значень входів в значення виходів, які найбільше відповідають досліджуваній системі по основних показниках.

В той же час необхідно розглядати і внутрішню структуру систем шляхом декомпозиції її на окремі частини (підсистеми або елементи) і існування прямих і обернених зв’язків між ними. Таким чином, внаслідок оптимальної територіальної організації продуктивних сил регіону формується одночасно територіальна енергетична структура виробництва та інших сфер діяльності людей.

Наявність зв’язків і відношень між елементами виробництва на певній території, в межах окремого регіону дає можливість виконанню ним певної функції.

Організація і структура енергетичних систем тісно зв’язані, враховуючи масштабність впливу окремих факторів на результативність функціонування. Система може проявляти складну поведінку на всій траєкторії розвитку, але деякі її властивості (організаційні, економічні) залишаються при цьому незмінними, що дає змогу здійснювати управління на основі достовірної інформації про стан прямих і обернених зв’язків між окремими елементами.

Для їх сталого функціонування необхідні ринкові та організаційні механізми реалізації економічної політики, впровадження яких передбачає:

реформування відносин власності;

регуляторну політику та розвиток підприємництва;

формування конкурентного середовища в господарській діяльності регіонів.

На сучасному етапі, виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, що сформувались і функціонують в регіонах, класифікують три групи галузей: високоенергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат складає 30-45% витрат на сировину і матеріали; середньо- або малоенергомісткі (тобто менші, порівняно з затратами на сировину та матеріали); неенергомісткі, де паливно-енергетичні затрати складають менше 6% [3].

Таким чином, наукове обґрунтування вирішення проблеми організації ефективної взаємодії використання енергоресурсів в структурі виробничого потенціалу підприємств повинно бути покладене в основу регіональної політики держави. Головною метою регіональної політики в частині ефективного використання енергоресурсів повинна бути структурна перебудова виробництва і управління з метою створення сприятливих умов праці, забезпечення стійкого економічного розвитку, збереження природного середовища.

Список літератури

Кузьмін О.Е., Боярчук А.Г. Ринок електроенергії України з урахуванням процесів европейської лібералізованої енергетики // Енергетика: економіка, технологія. – 2001, №4(12).-С.22-25.

Буньо З,Ю. Оптовий ринок електроенергії України. Яким йому бути в наступному тисячолітті? // Енергетика та ринок.-1999., ;4-5,-С12-15

Григоренко Є.М. Про ситуацію в енергетиці та проблеми її реформування // Досвід реформування енергетичних ринків: Міжн. конф. 13-14 червня 2001 р., - Київ., 2001.-С.157-164.